|
Палімпсести життя (2004-2007)
Микола Зеров
Писав поезії,сонети і октави
Зеров-Поет-прекрасний неокласик
І показав класичний стиль злотавий
Куди Європи тягнеться так лик.
Його цькували за найкращі форми,
За франківський характер, за статті
Де пропагував класичні норми
В найкращому Вкраїнському шитті.
А що іще казать - він був Поетом
Й лишивсь в душі своїй таки естетом,
Щоб вдарити по злу. Він був із криці,
Бо в нім горів новий козацький дух,
Що ще у наших жилах не забувсь
Враз вийшовши з всесвітньої скарбниці.
*********
Пустий весь світ. Пусте росте світання,
Пустіють голоси птахів,яких нема.
Зникає у минуле те пусте чекання--
Росте усе але не знає що дарма.
Зникає світ і знову, як на подив, виростає--
Живе і крутиться, мов білка в колесі,
Мудрець пусті слова у книзі десь читає
Про чесність, подвиги і нові чудеса.
Зникає світ, який мабудь не зародився--
Він мрякне, та полинути не має назавжди,
Бо все вмираюче тут згодом відродиться,
Щоб ту дорогу в вічність милу віднайти.
*********
Душа пуста сидить у кволім тілі,
Нічого не існує—тільки пустота
Принижує ті звуки в чорнім піаніні,
Та тисне ось на неї сильна тіснота.
Усе несеться, крутиться, стоїть
У прірві праху, домовин і свічок…
Тут прапор смерті видно майорить
І Стікс вбирає в себе купи річок .
Душа за тим Стіксом, мов на роздоріжжі
Не знає як й куди собі піти –
Куди не ступить –стоїть на гірському підніжжі,
А дороги назад ніяк не може знайти.
Душа пуста сидить у кволім тілі ,
Нічого не існує-- тільки пустота,
Та душ багато знається на ділі,
Яке не подолає тая тіснота!
Микола Зеров
Поезія лилась в сонети і октави
А він писав так щиро ті вірші
Все ганблячи незрячих в паранджі
Що кликали не знать-якої слави
Його пісні неначе тая лава
Лились в чуттях до рідного коша
Щоб заспокоїлась невпоєна душа
Й постала вже нарешті із колін держава
Що ж іще казать-Зеров той був поеом
Лишився у літах паломником-естетом
Кохав смак мови й досконалі форми
Солодкую мелодику для чулих вух
Щоб заспокоїть свій козацький дух
В нездоланих у просторі класичних нормах
*****
Таких як Стус напевно і нема…
Бур’ян росте на полі всіх творінь.
Тут точить творчість холодом зима
Впродовж кількох мабудь тих поколінь
Нема хороших рим-розвіялись по полю,
Пусті слова слова без щирости лишились,-
Немов в п’янички,що не вийшов із запою,
Їх ноги добре ще не утвердились.
Чому нема—скажи о добрий люде?!
Чому пустир бездогляду зостався?!
Напевно всі чекають знову чуда,
Щоб хтось на ноги їм поміг піднятись.
Пам''ять
Верни до мене пам’яте моя
Василь Стус
Верни до мене пам’яте моя
Коли умру і ляжу у труну я мертвий…
Та жаль.Не принесу тим творам жертву,
Які створив за мого все ж життя.
Верни—не зникни! Повернись на землю
Де жив,де вчився,де складав Отцю молитву,
Де закладав я вперше лезо в бритву-
Де була перша хвиля,зрештою, мого буття!
Не дай душі безслідно відійти у вічність,
Дозволь вернутись після смерти в житність…
Згадай хоч раз-хоч на одну хвилину,
Щоб не піти безслідно на поталу смерти,
Бо світ цей розіб’є мені могилу
На полі війн ракет у новім герці…
*****
Ніде не бачу совісті у цій пустелі
В якій життя тактично день у день
Вистукує неправди дивні каруселі-
Де безнадія точить всіх упень
Де люди всі з неправдою вмирають у колисці
Де чути постріли чужого майбуття
Та їжі справедливости нема у мисці-
Яке ж тут котиться дурне життя!
І ти поволі думаєш собі ,гадаєш
В яке же пекло страшнеє попав
(Без цього досвіду ніколи не впізнаєш
де правда світла,а де неправди шал)!
Нема же правди,чесно,на сім світі-
Росте бур’ян буденних горя та журби…
Ми всі живемо і працюєм у цих сітях,
Щоб чесности знайти ковток води.
Відгомін долі
Світи несуться у мірилі долі,
Пробурюють до щастя часто довгий шлях
І хочеться здобути тільки трошки волі,
Щоб ще позаздрив наш сусідський враг!
І рветься серце до небес блакитних,
До сонця,гір і серцю дорогих хмарин,
Де ті дощі все ллються ненаситні,
Із космосу несуть усім страшний бери!.
Минає час якого часом і не було,
Проходить мимо пустки й віддаля
Все чути грім та тріск-ще не загуло
Це українськеє нове життя.
Проходить час якого ми не знали
й не будем знати філософської його мети,
Хоча недавно на Майданах величали,
Але до суті так і не змогли доцти. . .
Затишне місто
Дубове листя,терези купців,цигани
Щоденний гамір і щоночі вічні зорі
Б.-І. Антонич
Базари,ратуш,скверики у Львові
Так гомонять мільйоном різних голосів
І все це зміщується в часі так поволі,
Щоб злинути до Замкових старих горбів…
І знов іскриться раннє сонце з-під червоних веж
Десь чути крик і шуми на базарах,
А тому сміхові та радости немає меж
На вулицях,в театрах та тепленьких барах.
А місто в гаморі весь день оцей гуляє-
Там чуть сирени міліцейських та швидких,
І часто нам машини тут сигналять,
Та байкери гасають в мотоциклах навісних.
Все місто ниє у буденному стремлінні-
На стометрівці чути голос бідняка
Якого холодно минають різні покоління
Старих людей й скінгедів-чуваків.
Але увечері,коли засвічують вітрини,
Потроху та буденщина собі згаса
І їдуть люди всі потомлені додому й сині-
Товчуться у маршрутках втіснені разом.
А ніч у центрі тягнеться завжди недовго-
Для того є ті бари, ресторани, різні казино,
І всі вечірки принесуть тобі чогось нового
Для досвіду,який ти не поповнював давно.
Грань сучасности
Виростають нові нині покоління
На тій зруйнованій ТРУДОМ землі
Й ведуть народ до такого отупіння
В найбільшій у історії життя імлі
Цей крах епох веде до цього тління,
До льоду душ,що обростає білим шклом,
Які тим пузом кличуть ожиріння
І зла виверчують собі дупло.
А наші предки того тут не знали,
Та не сподівалися,що буде ще таке.
Вони вітали світло Бога для людей
Й найкращого для пращурів бажали
Життя,бо «щастя» иали ті колись не те,
Щоб світ цей зруйнувати для дурних ідей.
Суспільна нерівність
Нерівність рве із душ оту колиску,
Випалює бурштин із тих палких сердець,
Недолею постійно б’є по нашім писку
Мов бравий та несправедливий молодець
Нерівність шле служити нас Мамоні,
Його тим похотям,що з розуму зведуть,
Щоб слухали інстинктів та гормонів,
Які непавильно все сиплять людям путь.
Вона тривка і їй упертись важко,
Та треба в Бога кращого просить,
Щоб Той дав сили побороти в часі
Її нерівномірно дику і позірну суть…
Ми чуєм це постійно на відправах,
Але чомусь глухі мов діти ті глухі
І повсякчас життя це величаєм й хвалим,
Що загубили на шляху ми милих Вівчарів.
А Ті не сплять,а пильно нас шукають
По буднях тих несправедливих днів,
Та ми і далі по брехні блукаєм,
По стежечках обману,горя,мук існів.
Іван Труш
Він вмів творить прекраснії картини,
Які ішли з-під пендзля доброї руки.
Оці мазки,що клались легко щохвилини
До слави кликали найвищої роки.
А він лишався з серцем щирої людини,
Яка життя ішла в тернистих тих вінках;
Душа лишалась далі,мов дитина
І мріяла шукати долі у мазках.
Та він добівсь всесвітнього таки визнання,
його злюбили друзі щирі й вороги,
Однак не кинув в славі малювання
Оскільки мав у цьому він найбальш бажання-
Не кинути найкращі рідні береги,
Які плекав від ночі до світання.
Цикл «ОДЕСА»
*****
Молоденьке місто розрослося нам на славу
У міні-мегаполіс,де будують гарні кораблі.
Воно нікому,думаю,не здасться на потаву
Й не ступить на ворожі кляті капкани.
Одеса-край для моряків,студентів і рибалок-
Не знає втоми,хоч завжди кудись біжить
У вічнім ритмі простору,шалености і часу,
Щоб цікавіше було добрим людям жить.
І. Мова
Якась чужа є мова та російська
І завжди та дика та вкорінена у нас.
Її живучість вічно груба й лицемірська
Напевно далі буде нити повсякчас.
Та це не так.Вже нові покоління
Вторують українцям тут дорогу до зірок,
Бо всі дойдуть до щирого прозріння,
Щоб ще зіграти свій рідненький рок.
Ще нам всміхнеться сонячна Одеса
Й відкриє Батьківщині рідні стежечки,
Та візьметься за слово юна поетеса,
Щоб Україну із руїни знову піднести
ІІ.Пляж
Сьогодні сонце палить наші спини,
А вітер так лоскоче і дає снагу
Іти купатися у тім морському вирі,
Щоб втратити неспоєну свою жагу.
А хвилі так у трепеті гуляють
І б’ються об косу,об скелі,береги,
Та люди десь на пляжах тут куняють
Не знаючи ні болю,втоми,ні туги.
І всі неначе вже такі щасливі:
Цілуються,кохаються і слухають чайок,
Але думки чомусь завжди такі зрадливі
Шукають радости серед чужих жінок.
1.Світанок на морі
Іскриться зранку море в сонячнім промінні
І в хврилях рветься десь до пляжного піску,
А люди гріються насонці у новім стремлінні,
Та мимоволі вже готуються до сну.
Хтось коротає день у плаванні,читанні,
Хтось слуха радіо на пляжнім рушнику,
Хтось дивиться у даль для довгого літанні
І думає про вечір довгий в ліжнику.
А море далі б’ється хвилями об берег,
Розкидує скрізь бризги в білу пелену,
Щоб зготувати нині на смачну вечерю
Із водоростей гарних буру відбивну.
2.Кривавий захід
На захід сонце крокуя помалу,
заграва заграла оранджевим сном,
а море це синє так б’ється об вали,
з горизонтом все з’єднує червоним вином
вже пляж опустів і безлюдним лишився,
а сліди тих віків заграли у такт тій пітьмі
У сумерках тіні в деревах увились,
та зникли зненацька,мов осінь в зимі.
І сонце десь зникло…Причаїлось в Одесі,
покотило у даль-на захід туди,
щоб ще поскакати на блакитному плесі
й готуватись до зустрічі тієї зими.
А я все на морі в терпінні чекаю
на долю,на волю,на милу свою
і десь у віки вірша я черкаю,
щоб ще веселитись у мирському житті.
*****
Дівчата в Одесі на диво прекрасні-
Купальників купа лежить на гарячім піску,
А хлопці до них тут напрочуд є ласі:
Гуляти,товктися-це їм все до смаку.
Тепер всі у парах лежать скрізь на пляжі;
Цілуються,миряться,стрибають в воді,
У вирі м’яча так літають в упряжках-
Про майбутнє гадають у своєму житті.
При тому йде сміх,
і повсюди
є голос
Мов ярмарок тут,а не пляж розваливсь
І все у гармидер та хаос зчинилось,
Бо всі подають хаотичний свій голос
ІІІ.Вечірнє місто
Одеса ввечері прекрасна до нестями
Дає привіт місцевим й морякам
І проливає в світ усі веселі гами
Холодних й теплих гарних кольорів.
Бульвари вулиці кудись втікають
А монументи дивляться далеко в темну даль
Де маяків вогні все шастають-шукають
Корабельний парус що вкутався в вуаль.
І скрізь вогні виблискують в кришталі
Показують дорогу перехожим а стежки
Ведуть людей в історію скрижалей
Де будинки дивляться на нас віки…
А море тихо ніжиться у плесі
Дає дорогу кораблям на свіжу гладь-
Людей багато хоче бачити Одесу
Бо тут панує вічна чистота і лад.
Григорій Кочур
Якийсь феномен жив колись на світі,
Творив переклади незвичні,а вірші
Так стрімко лились у буття мерщій
Та проривались із цензурних чорних сітей.
А він співав безстрашно пташкою на вітті-
В житті був вийнятковим з-поміж солов’їв.
Він всі народи палко до Вкраїни вів,
Щоб ми пізнали частку цього світу.
І так невтомну працю Кочур не лишав,
Творив нові й нові пластичнії діла-
Хоч часто допізна за тим столом сидів
Й над кожним словом віддано все прів
Аж поки риму ту не осідлав,-
Така ось доля у цього співця була. |
